Вот так иногда сидишь и будто со стороны наблюдаешь за аримичными покачиваниями маятника жизни... Как бродяга на краю грязного тротуара улавливаешь взглядом тоненькую нить, влосинку, а на ней твоя судьба. Всё, что можешь ты - это защитить её от ветра, который сулит крах...
Оставаясь ребёнком в душе, часто на деле осознаешь важность решений, необходимость их самостоятельности. Как-будто тумаком сшибает тебя это потребность. Вот тогда-то и становится больно, хотя нет - скорее страшно. Как-будто маленький полуторагодовалый малыш делаешь шаг в тёмную комнату...
Юлько
суббота, февраля 09, 2008
...
@ 23:13
Подписаться на:
Комментарии к сообщению (Atom)
4 комментария:
садись, 5.
ти робиш крок в темну кімнату життя, але в твоїх силах запалити в ній світло і наповнити її кольором...
А мені інколи хочеться сказати Життю,"Постій" ,занадто вже воно якесь стрімке і несправедливе. Іноді може піти з перону і забути пасажирів...........! Дана
Життя-це досить складно. Як захочеш його зафарбувати,такі відтінки він і дістане. Його кольори, нажаль, ми не підкорюємо. І лиш через те,що ліньки .
...але бувають моменти коли хочеться скласти руки і дивитись як все рушиться.
Отправить комментарий