Cлава технічному прогресу!

Cлава технічному прогресу! Він твердим кроком ввійшов, а скоріше ввірвався в наше життя, в кожен його куточок =) Навіть на парах він недає нам сумувати та вишкрябатись з цього приводу на стіни і стелю ,чим принести купу задоволення та веселощів безнадійно нудбгуючим товаришам-сокурсникам.
В вухах принчить улюблена музичка з маленького МР3- плеєра. Саме вона звеселяє, перетворює лекцію на срправжню пантомімічну комедію: активна жестикуляція викладача, різні вирази облич студентиків. Весело, одним словом. А ти посміхаєшся... Але цього ж не досить! Тут на поміч приходить інший помічничок - мобільний телехвончик ,який вже давно перестав бути просто засобом зв'язку. Чарівна програмка Jimm з'єднує тебе з друзями. І ВУАЛЯ! Обмін новинами і жахами пантомімічного життя студента...


УРА ВИНАХІДНИКАМ! Триразове: УРА! УРА! УРА!

Крапелька сонячного тепла АБО як ми повертали в душу весну

Так влаштований світ і ми: настрій формується під впливом чогось, а іноді просто береться ні звідки. Останні дні зими, цієї сіро-похмурої пори холодів, сумних облич, безкінечних хмар, видались справжнім подарунком долі. Нарешті в повітрі повіяло весною, такою довгожданною... Ми знову відкрили себе настрою, щастю і веселощам, що не потребують особливих причин чи дат.
- Просто сонце, що ласкаво ніжить промінчиками з глибокого блакитного неба. В ньому хочеться потонути назавжди.
- Просто вітерець - теплий і приємний, радо бавиться з волоссям мимоволі налаштовуючи на грайливу хвилю.
- Просто рідне, кохане місто, яке радіє святу на своїх стареньких вуличках ,що давно не бачили сонця.
- Просто ДРУЗІ ,чиї посмішки гріють сильніше любого сонечка ,разом з якими торкаємось поодиноких хмаринок і , здається, зможемо з легкістю по них пострибати.
Усе до купи і от маємо ідеалістичну картину щастя. Хочеться дихати, сміятись, співати, одарити всіх своїм настроєм, кожному перехожому вручити часточку себе і радості.
саме таким було у брайдерзів вчора, коли за примхом долі, напевно, ми всі зустрілись на старенькій Корзо і потім намотували кола по знайомих з дитинства місцях, як вперше, як раніше: усміхнені, щасливі лише з того, що сввітить небесне світило, а ми Є кожен окремо і один у одного...


ЮльКо

Нам півроку!!!

Сидячи одного літнього вечора ми створили власну інтернет-сторінку. Під впливом вітчизняної музики назвали її "бобік-райдерз".
Спитаєте для чого ми це зробили? Найрозумніша і найвичерпніша відповідь прозвучить десь так:"Аби було"
Ніхто не очікував, що там з'явиться хоча б один запис. А після появи першого розраховували десь на 10. Але з кожною більш-менш значимою подією в житті або просто розумною (чи не дуже) думкою в голові з'являвся новий пост і тепер я пишу вже 115й =).
Такий ось жарт став частиною нашого життя, спільною дитиною, місцем, де кожен може поділитись своїми думками та переживаннями. Завдяки ньому ми з Юльком навіть на радіо побували =).
Але менше з тим. Сьогодні нам півроку! Діти в такому віці вже вміють сидіти і можуть похвалитись кількома зубками. Сподіваюсь, ми не гірші. І як кожна дитина за наступні півроку твердо станем на ноги =).
Звичайно, півроку - це не дуже значна дата, але знаючи себе та інших брайдерзів можу сказати: при наших непостійних характерах, безперервному стрибанні з одного на інше з метою все спробувати, півроку - це великий термін!
Чим цей знаменний день закінчиться нікому невідомо. А ми будем продовжувати творити шедеври графоманського мистецтва тим самим радуючи (чи навпаки дратуючи) своїх читачів і себе.
Людська уява безмежна, а життя сповнене яскравими моментами. Тому джерело тем для нашого блога невичерпне.

Фафаня

Happy Half-Birthday

Шкарлупа

Останні кілька місяців життя були присвячені боротьбі зі шкарлупою. З тією непробивною оболонкою, в яку кожна людина ховається з приходом холодів. І навіть ми, здається вічно усміхнені, брайдерзи сховались кожен в свою ЖЖшну шкарлупу....
Менше вражень, менше цікавих подій, менше всього.... А чому менше? Хіба не ми самі в цьому винні? Звичайно, вдома тепло і затишно, але не наберешся там стільки позитиву.
Сподіваюсь, з весняним сонцем лід розтане і життя знову заб'є ключем.

Чоловічий день

Дорога наша друга половинко людства - чоловічки. Ось і прийшло свято на вашу вуличку, авеню, шосе, автостраду чи як широко ви оцінюєте поле своєї життевої діяльності. своїм жіночим колективом ми вітаємо вас і хай у вас буде... І салют на вашу честь-->



Стоп! А тепер банальніше. Як свято називається? День радянської армії, який за неньки-України трансформувався у День Захисника Вітчизни. Чудесненько! Хто святкує перше, то вибачте - ви трохи застрягли в минулому, скоріш давайте вилазьте звідти, беріть за радянською звичкою ноги в руки, портфель-чумадан в зуби і наздоганяйте!
Ви святкуєте День Захисника... Гмм... Як звучить, а хто нас захищає? Маленький Петрик чи Василько з 3 класу, якому Маринка подарувала глиняного песика? Тоді можемо святкувати всі Дні - водолаза, сапера ,шахтера... Все це чоловічі свята, хіба ж ні? Свято дійсно для тих хто захищає, зараз, завжди... Це не день майбутніх.
Та не розчаровуйтесь сильно, дорогі наші половинки. Є у вас свято - 1-ий понеділок листопада. Саме він став з легкої руки Горбачева Всесвітнім чоловічим днем. Нашого і вашого президента підтримала ООН. Чомусь ніхто не знає, не радіє:( Але святкуєм!

Але, будь-ласка, не ображайтесь за мою критику. Я ні в якому разі не критикую свято саме, а просто кумедне наше сприйняття світу і часу, який у нас іноді завмирає на станції "СовЄцький Союз". Оце б вийти і підштовшнути вагони... Ей, чоловіки, допоможете?

ЮльКо


ЗЫ: А ще, а ще завтра 2 такі свята - День Брунея та Республіки Гайани! Вітаю вас!!!

Не розумію націоналістів

Чим мене зачаровує Ужгород, так це відношенням до національностей. А його спричинили історичні події.
Врахуємо, що Закарпаття відносилось до Чехословаччини, а чіткі кордони існували лише формально. Тільки в 48-49му роках почалися преревірки паспортів на постах. Через цю подію частина родини живе на Словаччині. Так моя тітка, яка ходила помагати бездітній в сусіднє село, одного дня не змогла вернутись додому. Її сказали "Паспорт! Совецкий Союз!".
Закарпаття також належало Австро-Угорщині.
До СРСР взагалі приєднались хитрістю влади. Людей зібрали, попросили на різних мовах підняти руки ...і, як потім з'ясувалось,проголосували вони за приєднання до союзу.
В політиці пішла програма по зрідженню місцевого населення. Були запропоновані поїздки, робота в інші республіки. Як результат Ви можете почути,що багато хто народився або жив на Байконурі, в Магадані, Санкт-Петербурзі, Казані, Єкатеринбурзі, Новосибірську... Можна перечисляти довго, такі випадки не поодинокі.
Згадаємо операцію "Вісла". Виселення з Польщі лемків і бойків з місць, де вони проживали віки! 24 години давалось на збори, і то в кращому випадку, частіше 3-5 годин. Їх поселяли глибше в території СРСР. Але вони стягувались ближче до кордонів рідних земель.

Тепер в Закарпатті нараховується понад 126 національностей і меншинств. Ми всі абсолютно різні, з розмаїттям традицій. І при тому не створюємо сутичок. Влада змінювалась часто, встановлювала свої правила, руйнувала звичне життя. Але негативні події здружили нас . Ми не звертаємо увагу на національність, зате беремо до уваги людські фактори.

Разрисуем мир красками!

День, день, день... Почти как капли дождя, как весенняя трель талого снега. Именно так. Состояние души точно отвечает календарю - "Заснул, чтоб проснуться". И оборачиваясь просто диву даёшься каждому дню прожитому по максимуму ,а теперь мы просто прячемся в скарлупу - снова и снова. Не правда?
Есть светлые ,разноцветные ,яркие, жежущие глаз ,возбуждающте воображение, дающие силу, вдохновляющие... Но в порывах холода они вновь и вновь укутываются туманом и тускнеют. И, дорогие мои друзья, как ни прискорбно признавать - мы сами тому виной ,ведь бессмыслено и постоянно придумываем себе проблемы и причины для обид, беспокойств и вымышненых депресий. Давайте посмотрим трезво на вещи и мир вокруг ,который лениво пробуждается. Всё кипит ,бурлит , жужжит и вертится, а мы спим... Вчера спояли у невзрачного кустика, серого и унылого и тут глаз согрела картина: мохнатые, трогательные котики изо всех сил пробиваются из замёрхжих веточек. Это ли не чудо , не красота? Мы должны радоваться именно ей!


Вот такая формула мира, банально, просто, но вот....

Сумно...

Не так давно кожна з нас обзавелась власним ЖЖ. З того часу пости на спільному творінні "бобік-райдерз" стали з'являтись дедалі рідше... Сумно... Дуже сумно...=(

Червоний день

Захожу в чергову крамничку і серед звичних речей на вітрині помічаю щось нове. Чи то давно забуте старе. Кожного року напередодні 14 лютого світ перефарбовується зі звичного сірого в святковий червоний колір. Всі навкруги метушаться в пошуку саме ТОГО подарунку для саме ТОЇ людини.
Отже, наступив найчервоніший день у році, сповнений коханням та романтикою.
Думки людей з приводу цього свята розходяться. А ось мені здається, що для закоханих кожен день свято, незалежно від числа в календарі. Кохання живе в серці в усі пори року, і посмішка коханої людини залишається теплою за будь-якої температури за бортом. А приємна несподіванка без нагоди набагато приємніша за очікуваний подарунок до Дня св.Валентина.

Для когось День св.Валентина такий:




а для когось такий =):



Фафаня

...

Вот так иногда сидишь и будто со стороны наблюдаешь за аримичными покачиваниями маятника жизни... Как бродяга на краю грязного тротуара улавливаешь взглядом тоненькую нить, влосинку, а на ней твоя судьба. Всё, что можешь ты - это защитить её от ветра, который сулит крах...
Оставаясь ребёнком в душе, часто на деле осознаешь важность решений, необходимость их самостоятельности. Как-будто тумаком сшибает тебя это потребность. Вот тогда-то и становится больно, хотя нет - скорее страшно. Как-будто маленький полуторагодовалый малыш делаешь шаг в тёмную комнату...


Юлько

ДЕнь обломів =)

Мабуть, в житті у кожної людини бувають не дуже хороші періоди. Недарма ж кажуть, що воно як зебра.
Ось і мені вчора довелось пережити ДЕНЬ ОБЛОМІВ. Це було таке-собі антисвято. Все просо валилось з рук.
А ще в ці дні випала можливість пересвідчитись у правдивості фрази :"Цінуєм, коли втрачаєм". Насправді нічого ТАКОГО я не втратила. Просто перстав працювати домашній телефон, і як наслідок - інтернет. Чесно кажучи, блукання просторами всесвітньої павутини стало щоденним звичним заняттям. Коли можливість таких от прогулянок зникла я зрозуміла, що не хворію інтернет-залежністю. Ну...може трошки, але не остання стадія =).
А ще в кожній ситуації є плюси. Адже звільнилось багатенько часу на не менш корисні речі =).
Добре, що ото смуга невезіння закінчилась і сьогодні життя йде по звичній колії. І краще вже мила стабільність, ніж ось таке невезуче різноманіття...

P.S. сподіваюсь хоч щось з написаного вище зрозуміло

Закарпаття. Соколець-Анталовецька-Невицьке

Один з найстарших туристичних шляхів для ужгородців(і не тільки). Він не потребує великих затрат з вашого гаманця. Достатньо бажання йти вперед, один вільний день і декілька приємних людей з тобою.
В цьому я мала змогу пересвідчитись влітку. І тепер хочеться кожне літо починати з цього туру.
Для мене, людини нетренованої, це була ненайлегша прогулянка. Але екзтаз після пройденого шляху того вартий.

Бути на одному рівні з хмарами, дивитися на Перечин, який знаходиться під ними й під тобою - таким був перший погляд назад, на вже пройдений шлях.

Перечин

Потім ви дивитеся вперед, і... на вас чекає крутий підйом(от тут я вмирала). І "прогулянка" по хребту. З цього етапу запам'яталась галявина з височезною травою.

трава
Береш,розводиш її руками і...на тебе л'ється неймовірна кількість холодної роси. Ааа!

я-повністю мокра спереді
Чудовий настрій після цього зашкалював. Добравшись до Сокольця, відкривається неймовірний пейзаж - гори...

які там гори!
Я в них закохана(хто читав мій профіль,той знає). Сидіти на скалі, дивитись на них, прислухатися до сповненої звуками тиші... незвично після міста. Не знаю скільки ми там просиділи. Радувало, що було лише 3є людей і ніхто не заважав побути на самоті.

Анталовецька поляна, відома тим, що на ній розбилося 2 старих літаки. Видивитися їх важко. Мені це не вдалося, а шукати їх я не збиралася. Тим паче, що нам ще треба було потрапити через "ожинову стежку" до Невицького замку.

замок
Можливо в моїй крові намішано трохи від скалолазів і трохи від археологів, бо скільки разів не буваю на Невицьком замку, стільки разів свято друся на всі стіни. Цього разу дерлася на них під суворим наглядом досвідченої людини (насправді я висоти боюся)
Зізнаюсь,на той момент я вже ходила як дуже стомлена кривенька качечка з абсолютно неадекватною щасливою посмішкою.
Так за один день ми пройшли 26 км. Це якщо вірити даним взятих від інших туристів. Мені цікаво на скільки вони перебільшені. Якщо Ви в курсі, то зізнайтесь!
Стаття написана Марусьою

Старі фотографії...

Хороша пісенька... А головне - життєва. Як не дивно тут ніяких фотографій не буде, а тільки спогади. Недарма кажуть, що справжні друзі (ті, що на все життя) з'являються в шкільні роки.
Недавно, гуляючи містом, випадково зустріла свого класного керівника. І одразу промайнула перед очима ота, на даний момент найбільша, частина мого життя. Шкільна парта, зелена дошка, класний журнал, обличчя вчителів, які щодня приносили щось нове...і, звичайно, однокласники.
Переглядаючи старі знімки завжди приходить розуміння того, скільки людей перестають бути частиною мого життя. І причина не у сварці чи переїзді.... взагалі не завжди ясно в чому та причина...Люди приходять і йдуть... Ті, що колись були чи не найкращими друзями тепер взагалі невідомо де.
Змінивши чимало освітніх закладів я втратила багатенько людей, про яких зараз час від часу нагадують лише фотографії... Іноді випадково натикаюсь на давніх друзів....і розумію, що це вже зовсім чужі люди. У кожного своє, вже доросле, життя... Але тим не менше бачити їх завжди приємно =).
Не забувайте друзів, і нема різниці як давно ви востаннє спілкувались =)

Старі фотографії на стіл розклади,
Дитячі історії смішні розкажи
І справжнім друзям не забудь, подзвони
Бо добре чи зле з тобою завжди вони..........

..................................................................Фафаня

Заплуталась

Маленька dilemma лінгвістичного характеру. Просто не знаю на якій мові спілкуватись. Для більшості одноліток нема проблем, зате в мене це мусолиться в голові вже декілька днів. Судіть самі:
Українська мова звична — з дитинства оточення таке (друзі, рідні, люди з якими я вчусь... ) При тому я не патріотка країни.
А тепер інша сторона теми — я закохана в російську. З дитинства проглотую книги, написанні цією мовою. Мені подобається поєднання звуків в ній, її багатство. Але!.. Коли я починаю розмовляти на ній... бідні люди навколо. Викорінити той акцент, підозрюю, може поїздка на тиждень в Росію і багато-багато розмовляти. Знаючи себе, це поможе. Лише б нікого не було з іншим акцентом, а то переберу і його. Але в цей момент можливості поїхати не-ма (((
Навіть писати через це не люблю, бо в мене каша виходить. Крім цих двох мов, я засовую в записи ще англійську, словацьку, чеську, буває і німецьку, і венгерську, а після поступлення на медичний прибавилась латинь. І саме страшне — я ТАК думаю!


Голова крутиться.