1. Взять ближайшую книгу.
2. Открыть на странице 123.
3. Найти третье предложение.
4. Поместить оное в своем блоге вместе с этими инструкциями.
* Не пытайся выбрать книгу, возьми ту, которая ближе других в данный момент.
Показалось мальчишке — графу, герою и гордецу, наследнику знатного рода и тысяч десятин черниговских черноземов, что прокатился над полем смерти и славы глумливый смех…
Love is rare... It makes us enjoy the life and be afraid of it. It forces us to laugh in the face of death and causes our cries...
It is like wind in the calm summer field — brings rescuring coolness and breath of fresh air, then blend our thoughts, feellings, tastes, our souls and makes us choke.
It forces us to change...
Love overthrows everything, it overthrows ourselves. It is the power to destroy and to build...
It is walking through times, centuries, epochs, passing and endowing every fraction and entity. It doesn't matter who are you, where are you, what are you going to be...
It can come and capture in its sweet and harsh captivity... But love ir still rare...
Loving...
.... Yul'KO
Ні для кого не секрет, що 17 листопада є не лише днем Тетяни, аале ще й веселим святом найпрогресивнішої частини суспільства - Днем студента та студенства. Ані заметіль, ні дощ, ні мороз, вані інші сили неба та землі не можуть змусити студента не святкувати та забути про своє професійне свято. Зазвичай порядне святкування рядового студента не обходиться без чарочки-другої суміщі, що містить і собі певну кількість градусів пана Цельсія. Вона зігріває внутрішні органи ,змушує заплітатись язик, надає світу рожевих відтінків, присмак щастя та вседозволеності.
ваші покірні Брайдерзи не стали виключенням та не могли знехтувати такою подією. Вирішивши обійти своєю увагою всі диско-клуби через їх відверту перенасиченість щасливими святкуючуми, ми рушили в обхід милих та цікавих закладів міста. Проінспектувати своїм "обєктивним" оком встигли ми ряд закладів, серед яких зустрічались відомі назви.
"Снек", де гаряче п'янке червоне вино закрутило голову своїм солодким і трохи терпким присмаком та ароматом, наповнило кров приємним теплом, надало відчуття задоволення життям. Колоритна обстановка навкруги з вже повними свята лицями не давала нам змоги залишитись надовго. Тому ми рушили...
Темними вуличками, повз старовинні будівлі, набережними, добрели до Петефі, заглянули і удостоїли своєю увагою славнозвісне "Беламі", а далі зробили піт-стоп в маленькому і ліричному "Міс Грінвіч". Тут аромати смаженої піци, кави, чаю та атмосфера європейської витонченості та кокетливості віднесла кудись далеко. враження було, що ми десь в Італії ,а за вікном на нас дивиться Колізей... Звичайно ж , вийшовши на вулицю не побачили ми жодного творіння італійської архітектури, але,
не сильно засмучені тим, потьопали далі.
Легкий мороз, що почав керувати в природі грайливо пощипував обличчя, холодний вітер намагався щосили пробратись під теплий одяг та примушував тіло ціпініти, пробираючи до самих костей. Одностайно було прийнято рішення про те, щоб знайти схованку десь в теплі. Теплим та комфортним виявився не раз тут оспіваний (див. архів) "Deep", де колоритна, емоційна музика, своєрідний інтер'єр в дусі шаманів та індіанців майя,
смак запашного чаю на губах остаточно відкинули від реальності.
посидівши добру годинку чи-то й більше, насолодившись нашим вечірнім рейдом, завітали до Марусі, де у скромному жіночому колі продовжили святкування теревенями про життя-буття студента сучасності з усіма цого недоліками та грандіозними плюсами та радощами, які безумовно залишаться в памяті, як най гаміливіші та безтурботливі, сповнені пригод роки юності...
А потім, десь під ранок, мій напівсонний мозок почав видавати умовиводи та роздумовувати на тему свята, аналізувати його. Єдиним, що памятаю зараз і,що можу підкреслити - вечір видався на славу! І був чарівний саме тому, що був НЕ ТАКИЙ... В колі близьких і людей, що постійно змінювались, додаючи колориту та вражень, а особисто для мене асоціювались з населенням далеких островів та земель, яке в своїх гаванях дружньо та з величезним ажіотажем зустрічає корабель з мандрівниками...
Ваша ЮльКО
У тексті використана прихована реклама, звичайно не задекларована ніде=)
1, 2, 3, 4, 5 — Хроники покорения Львова. Ну, это для тех, кто все-таки пропустил этот знаменательный этап части нашей веселой компании. А вот чем они все же не похвастались. Маленьким таким подарочком, которым я очень горжусь и дорожу. Специально для любителя кофе и своеобразных, неповторимых городов. Специально для меня.
«.... Искусство — загадка!», сказал когда-то Эдвард Григ . Да и мы сами себе не раз и не два в этом признавались смотря на полотна известных художников, наслаждаясь полётом человеческой фантазии в архитектурных творениях, краем уха или взахлёб слушая музыку Баха, Моцарта, Листа, Бетховина, Чайковского... Каждый раз, когда тянули руку к прекрасному, были оттогрнуты невидимой силой, которая принуждала и толкала двигаться вперёд, вдогонку за загадкой, в поиске ключа...Как Буратины из известной детской сказки мы ищем ключ от прекрасных дверей вечности, ведь искусство — вечно!
В этой бешеной погоне за недосягаемым мы снова сделали шаг вперёд. Ключ к загадке искусства показался как разис на горизонте вместе с афишами на затёртых досках объявлений : «БАЛЕТ!!!! Лебединое озеро. П.И.Чайковский». Этот шедевр мирового значения в нашем городке!
Купив за месяц или больше (никто не помнит точной даты) билеты ,жили в предвкушении и трепетном ожидании. Пред глазами всплывали и порхали балерины в невироятных пируэтах, очерчивая небывалые па. Дамы с театральными биноклями, в вечерних нарядах и мужчины во фраках, словно сошли со страниц древних книг. С трепетом и небольшим конфузом подбираю гардероб, чтоб соответствующе выглядеть в обществе ценителей прекрасного и сооискателей волшебного ключа.
День премьеры настал... При входе в зал скромного, как бы провинциального театра неувидела дам в платьях, мужчины во фраках тоже расстворились... Но я их чувствовала и они буяли в моём воображении. Звонок... Ещё один... Гаснет свет...
В зале всё затихает и только хрустальные звуки музыки Петра Иллича Чайковского разливаются по залу, мило щекотя слух, играя с воображением. И вот он долгожданный момент — занавес поднят и на сцене пред зрителем предстали юные балерины в пушистых платьях, которые, как маленькую девчонку унесли в сказку, усадив на тёплые и мягкие крылья фантазии.
Три акта — как один миг, вспышка, всплеск, хлопок. Пух! - и всё! Но в этот миг прожита вся жизнь принца, эго прекрасной возлюблиной Одетты и злого колдуна-разрушителя. Как и в каждой доброй сказке ,добро возвысилось и разбило на осколки планы злопыхапеля. Коварный умысел был раскрыт. Не могли не восхищать плавные парящие движения балерин и балерунов, которые творили сказку своими ногами, мимикой ,чувствами и душой, выликой на помосты сцены. Тут-то и понимаешь, что правы великие мира сего ,что поведали истину - «Жизнь коротка, искусство бесконечно.» Па, ПА , ещё одно, пируэт зо пируэтом и... занавес опущен. Крики «БРАВО!», аплодисметны, восхищённые лица. Выход. Окончание сказки. Начало жизни. Опять только краем пальца ,вскольз дотронулись или скорее почувствавали веяние истины, вечности и загадки искусства...
После лирики и милых слов хочется заметить, что безмерно горды собою мы: писака — ЮльКо, Фафаня, Мурзик, Маруся. Ведь в очередной раз вытащили себя на собитие неоднозначное и небанально-каждодневное. Не смотря на помарки или оплашности танцующих, плохое звучание, ужасающее и кричащее о помощи состояние сцены драмтеатра, мы остались полностью довольны. Постовили в известность и подвергли волне впечатлений всех знакомых и случайных прохожих, прям вынесли искусство в массы. Надеемся, что не последний раз-то выбрались и с нетерпением ждём новых приездов высокого и неочень искусства ,а также презентаций местных дарований.
Красота спасёт мир...
Ваша ...ЮльКО
Перший вечiр роботи «Iнтернет-Кав'ярнi»
У нашої скромної компанії склалась чудова традиція - тішити себе чаями-кавами в кав'ярнях нашого міста. Приємно радує, що таких закладів стає дедалі більше.
Не перестаю дивуватись людській фантазії.
Кав'ярні - не рідкість, а інтернет-клуби - ти мбільше. А от 2 в 1 - це справді щось нове. Так! Саме 2 в 1 - інтернет-кав'ярня "coffee.net"
Для деяких представників роду людського це справжня знахідка! Улюблена кава-чай, та ще й купа інформації! Плюс до всього мила, майже домашня, атмосфера і привітний персонал.
Не знаю чи реклама є прерогативою нашого блога, але про цей заклад справді хочеться розказати і повернутись туди ще і ще раз, що ми з успіхом і плануєм робити =)
Осінь... Купа жовтого листя шелестить під ногами і життя ніби чудове. А насправді все зовсім не так... Осінь - це дощ, який сірою завісою розмиває всі фарби, відгороджує від світу, заповнює найдрібніші шпарини душі. Після нього оте листя, яке мило шаруділо, перетворюється на незрозуміле місиво... Зникає все... все, що тішило своєю незвичайністю, оригінальністю...все, що допомагало жити, а не існувати...все, що наповнювало кожен новий день сенсом...
Осінь - це краса. І вона має свою ціну - самотність. Здається, авколо ті самі люди, але їх не видно за безкінечним шаром теплого одягу. вони все такі ж близькі і рідні, але в той же чай неймовірно далекі... Осінь стає бездонною прірвою...
Дощ... Вже зовсім не такий теплий як літом. Він боляче б'є по всьому чого торкається. Але тільки в ньому можна сховати свої сльози...Тільки він поплаче разом з тобою, не задаючи зайвих запитань...
Ось така вона, нікому невідома, інша сторона моєї оптимістичної натури....
Кажуть, що все в цьому світі іде по спіралі, а мені іноді здається, що по замкненому колу, з якого неможливо вирватись… Кожен день схожий на попередній як дві половинки апельсина (так, саме половинки апельсина, а не краплі води… навіть тут мені хочеться більше кольору).
Щодня в той самий час виходжу на зупинку (лише іноді дозволяючи собі маленьку радість проспати першу пару) і бачу ті ж самі обличчя. Хоча ні… обличчя може й різні, а от вирази їх однакові. Кожен сидить в своїй маленькій шкарлупі, не впускаючи туди більше нікого, і сам не виходить. Натягує на обличчя маску байдужості і живе… ні! Не живе, а існує, переконуючи всіх і кожного, що так йому добре. Заспані, з самого ранку злі і агресивні, сірі люди… А світ насправді не такий! В усякому разі хочеться вірити, що не такий.
Їх дратує, лякає і насторожує незрозуміле, все те, що виходить за рамки сприйняття чи то обмеженого світогляду. Кожен озирається на інших, робить те, що велять норми моралі і ще чогось там. Люди перетворюються на соціальні об’єкти, керуються стереотипами, забуваючи жити для себе.
Вороже сприйняття «інших» чи то «інакших» людей. Дивна реакція на представників різних субкультур. Та що говорити про субкультури, якщо і звичайні речі незвичайних кольорів сприймаються як щось «не таке».
А може хтось просто не хоче бути частиною отої сірої людської маси? Хоче залишатись особистістю з власною, ніким ненав’язаною думкою, зі своїми поглядами і переконаннями…
Йдучи по місту час від часу помічаю посмішки на обличчях незнайомих перехожих. І неважливо чим викликана посмішка, головне, що вона є, і від неї стає тепліше на душі.
Я хочу більше кольору в цьому світі!!! Саме тому щоранку одягаю яскраво-блакитний плащ і з посмішкою виходжу з дому. Іду назустріч сірій похмурій масі, розмальовуючи її хоча б в своїх думках. І не важливо виспалась чи ні, хороший настрій чи поганий, хвора чи здорова, закохана чи з розбитим серцем, щаслива чи вбита горем… Блукаю кольоровою плямою між буденною сірістю, сміюсь в обличчям проблемам і труднощам. Адже посмішка – це єдине, що я можу подарувати всім без винятку.
Все в руках людини, тому їх треба мити частіше. А світ нудний для нудних людей. Тому кожна, хоча б трохи яскрава подія – це ковток свіжого повітря, який дає наснагу і сили для нових маленьких і великих перемого.
Посміхнись світу і він посміхнеться тобі!
Я посміхнусь тобі, ти посміхнешся мені, ми посміхнемось всій Землі!!!
Якщо навколо все темне і чорне,
Значить ти заснув і завтра буде добре!!!
Ваша вічна оптимістка
А теперь небольшая просьба, что ли. Не знаю как это окрестить... Просто излагаю своё желание в електронной форме
на данной страничке.
Друзья и гости наши, убедительно прошу вас принимать всяческое
активное участие в популяризации и разработке блога.
НЕ забывайте оставлять свои комментарии, по которым мы
сможем определить отношение к нашей , с позволения сказать, работе.
Нам будет очень приятно видеть, что то , что мы делаем ещё кому-то , кроме нас, приносить удовольствие=)
Спасибо за понимание и поддержку...
(с) Брайдерз
Сидю я оце зара вдома і помишляю чим би мені зайнятися. На розумні пАступки сил не хватає, бо кашель-зараза душить і гложе мене. Ніякими средствАми не можу його позбутися. Ну так вот сіла ж ото я писати... Знаєте, людоньки, на хвору голову всяке приходить, прозріння іноді наступає, а язик, бусурманин!, слухатись аж ніяк не хоче свою хозяйку і так і лопоче-заплітається, создавая людям на вкруги орігінальні впєчатлєнія про володарку оного. Так от... По обикновєнію своєму слухала я радєйку нині, і тема така милозвучная - "Хто і як дорослішає?!". До речі, радєйка та "Тисою" називається - рекомендую! (Бонус за рекламу??!?!?!?!) Я ж як людина доросла абсолютно і цілковито, без замашок малолітньої особи, яка адекватно реагірує на проісходящєє вокруг, рішила позвонити. Розмова як завжди виявилась весела та невимушена. І ту моє напівдрімотне єство в режимі сомнамбули видало фразу, яка заставила мну протверезіти і вернутися до життя насущного...
Чим молодша людина, тим більше вона прагне стати дорослою. З мірою настання цього процесу та втілення його у життя людина намагається якомога далі відсунути цю саму мить та повернути час назад.
Цей умовивід змусив ще дужче замислитись і в певній мірі поринути в вир думок про вічне, але таке крихке та хитке - час, життя, мрії та прагнення... Людина - то істота, яка саме і живе протиріччями, постійно перебігаючи від білого да чорного, залишає один крає прірви, а потім кидається до іншого, такого ж страшного і фатального. Так ми побудовані і не в силах щось змінити. Єдине, що є в
наших руках - це швидкість зміни тих країв прірви. Ми здатні затримати мить життя, дитинства чи просто приємності... в серці, душі та очах близьких...
Завжди дитина, ваша ЮльКО...
Казалось бы, после поездки во Львов, что такого могли мы учудить, дабы поднять на головы и повергнуть в шок и милое восхищение наших знакомых , друзей и близких? Но возможности человека не ограничены, что неоднократно было доказано учёными мира сего. Мы решили стать живым подтверджением всем выдвинутых теорий и предположений ,а ещё просто очередной раз показать миру, окружающим и самим себе, что только мы, мы и снова мы являемся кузнецами своего счастья, мастерами и режисёрами драм, комедий, эпопей и трагедий жизни сей.
Ну так вот, как обычно всё началось с нас (меня-ЮльКО и Фафани), которые, дабы не отставать от какой- никакой моды на празднование американизированого празднецтва Хеллоуин, решили вырядиться в дурацкие (воистину) костюмы и порадовать глаз окружающих. Не смотря на слегка сорвавшееся празднецтво, вернее то, которое было направлено в иное русло, мы просто с необычайным размахом провели время и решили не отсанавливаться на достигнутом... А тут повод - родители многоуважаемой Фафани решили польстить родную дочурку своим отсутствие и ... испарились на несколько дней свободы. Естественно ,мы всей честнОй компанией не могли обойти вниманием этот столь выпиющий факт. С лёгкой руки Маруськи и вашей покорной писаки, в пятницу вечером, что плавно перешёл в ночь и утро , организовалась посиделка взаимопонимающий и милый друг другу людей. Фактически это всё было лёгкой ретроспективой летних походов и вылазок, ночных гуляний и беззаботности. Компания собралась всё та же: Я (Юлько) да Фафаня да её Клон (Мобилыч), Маруся да Рома, Толя (Завтрак туриста) да Вольдемар, он же Вова, он же Патлатый, он же просто бесподобный непосредственый человек. =)
Но перед тем ,как перейти к трактовке событий непосредственно относящихся к вышеупомянутому, я хочу подчеркнуть, что веселье началось намного раньше. Точнее сказать с Хеллоуина не заканчивалось. Мы с Фафаней решили дурковать не по-детски, а может, как раз наоборот со всей детскостью, которую могли достать из закромов души и сознания. Вырядившись в разноцветно-полосатые гетры и соорудий на голове шедевр парикмахерского искусства в виде двух фонтанов-хвостов ,включив давно всеми забытые хиты AQUA, NSYNC, Madonna, Spice Girls, мы начали плясать и прыгать , кружиться и падать, кричать и смеяться, в общем веселиться так , как можем это делать только МЫ. За 5 минут дуркования обнаружили себя в мыле, уставших, но счастливых стоя посреди комнаты и просто ошарашенных внезапным звонком. Сначала телефонный ,а потом дверной звонок весело прокричал и протилинькал о приходе долгожданных...
Не знаю, стоит ли упоминать о всех моментах вечера, но некоторые необходимо увековечнить здесь. Напричмер мромент дружного просмотра в 2 часа ночи по Киевскому времени совенстких мультфильмов про Бременских музыкантов, Вовочку и ещё несколько штук, горячо любимых с детства. Не лишним будет подметить, что каждый из нас по новому посмотрел на мультипликационные шедевры и нашёл там много нового и неизведаного, что как-то умудрялось спрятаться о тглаз любопытных малышей. Высоко была оценена коротенькая мини-юбочка и фигурка принцессы-Трубадурки, раскритиковано неумение петь под фонограму Трубадура. его неумение играть на гитаре !!!без СТРУН!!! и много-много моментов, которые превратили просмотр в вечер юмора, а в нас проявило сущность критика.
Так прошёл час, два, три, вот уж солнце рьяно рвалось на небосвод, а луна и темнота всё так же лениво весела в небе, ен желая сдвигаться и убегать, чтоб открть миру его красоту... Игры, смех, шутка за шуткой постепенно превратились в колыбельные и снатворное для умов. миру и невидимым наблюдателям представилась волшебная картина мило спящих покатом имальчиков и девочек, накрытых и завёрнутых негой сновидений.
Ни один петух пропел, пока проснулись они, а пока проснулась я, так и вообще. Продерев глаза, что так не хотели слушаться и открываться, ленивой походкой поползли на кухню, чтоб там выпить бодрящего и спасительного чаю и печенюшкой, которые заменили завтрак и просто вернули к жизни. После недолгой церемонии чаепития и одвечными обещаниями скорой встречи сонные и довольные собой жизнью, мы как муравьи расползлись по своим ячейкам огромного муравейника, чтоб снова найти повод и встретиться компанией взаимопонимающих и милых глазу людей, друзей, подурковать, повеселиться и доказать миру ,что нет поводов и причин для грусти!
Ваша ЮльКО
